I believe in miracles
- знаєш, я, мабуть піду. поїду. якнайдалі. я все розумію, але... але так не має бути. ти кожного разу відкидаєш мене на кілька років назад. а я жити хочу. рухатись уперед. дихати хочу. повітрям, у якому залишилося хоч трохи кисню...
цього ранку за чашкою міцної кави й під "Нєвский проспект" Спліна вона вирішила поїхати.
отримати те, що має отримати, і - вуаля! куди завгодно. як завгодно. навіть якщо без-пер-спек-тив-но. але якнайдалі від того, хто змушує її почуватися більш слабкою, ніж вона є насправді.
ну що її тут тримає? нічого. нічогісінько.
є друзі, які через пару років утворять свої родини і будуть собі тихенько жити, раз на рік перегортаючи старі фото і згадуючи, хо колись десь там була собі руда дівчинка. а як її звали - вже ніхто і не пам*ятає.
є те, що називають домом, родиною. вона би так не сказала... є люди, яким вона багато винна - і від цього нікуди. це як аксіома...
і є великий рудий собака. великий і егоїстичний - як і вона сама "воспітала по своєму образу і подобію". так, але це моя власна псина. моя псина. і крапка. і кожен, хто посміє повисити на неї голос чи наступити на лапу - отримає по вухах від мене. бо ця велика руда твариночка врятувала мені життя....
так, поїхати.світ за очі. якнайдалі від вранішнього смогу, мєталлопластікових вікон. від людей, яки досить багато про неї знають. від людей, які роблять її слабкою.
12 годин пізніше.
таксі.
- ето точно за тобой машина?
-точно. я поеду...
ще п*ять хвилин. мить тверезості. якби в цей час вона була за кермом - вдарила б по гальмах. "ну що ж ти робиш, дурна дівчинка?! сама ж розумієш, де ти зараз маєш бути!" вона тягнеться за телефоном, знаходить потрібний номер. просто спитати як справи - нічого більше. залишається натиснути кнопку виклику. але...
вона таки за кермом. і може загальмувати. "ні, не треба. ти не маєш на це ніякого права. чуєш, ні-я-ко-го!!!"
вона розуміє, що нікуди звідси не поїде. ще не час. дуже вона звикла до цього міста. дуже. мабуть, вона навіть трохи закохана в цей вічний смог, липневу спеку, у перший сніг листопада - сірий від заводського пилу. у це море, яке вже дано перетворилося на велику калюжу. навіть у це напівзоряне небо, яке їй подарувало саме це місто і ті люди, від яких вона не зможе піти ось так - не подзвонивши востаннє.
це просто осіння депресія. просто. а якщо ні - "ти просто не маєш на це ніякого права. чуєш, ні-я-ко-го!!!" ти маєш поховати у собі це місто. і ажніяк не навпаки.
вона просто звикла вбивати те, що робить її слабкою. тому, нажаль, вона, як досвічений кілер, вже знає свою наступну жертву. але це вимагає багато кофеїну, трохи знеболювального і зробити лоботомію. собі.
...і лише повз жовтуваті вікна багатоповерхівок та рідкі вогники на зустрічній смузі чомусь чується:
цього ранку за чашкою міцної кави й під "Нєвский проспект" Спліна вона вирішила поїхати.
отримати те, що має отримати, і - вуаля! куди завгодно. як завгодно. навіть якщо без-пер-спек-тив-но. але якнайдалі від того, хто змушує її почуватися більш слабкою, ніж вона є насправді.
ну що її тут тримає? нічого. нічогісінько.
є друзі, які через пару років утворять свої родини і будуть собі тихенько жити, раз на рік перегортаючи старі фото і згадуючи, хо колись десь там була собі руда дівчинка. а як її звали - вже ніхто і не пам*ятає.
є те, що називають домом, родиною. вона би так не сказала... є люди, яким вона багато винна - і від цього нікуди. це як аксіома...
і є великий рудий собака. великий і егоїстичний - як і вона сама "воспітала по своєму образу і подобію". так, але це моя власна псина. моя псина. і крапка. і кожен, хто посміє повисити на неї голос чи наступити на лапу - отримає по вухах від мене. бо ця велика руда твариночка врятувала мені життя....
так, поїхати.світ за очі. якнайдалі від вранішнього смогу, мєталлопластікових вікон. від людей, яки досить багато про неї знають. від людей, які роблять її слабкою.
12 годин пізніше.
таксі.
- ето точно за тобой машина?
-точно. я поеду...
ще п*ять хвилин. мить тверезості. якби в цей час вона була за кермом - вдарила б по гальмах. "ну що ж ти робиш, дурна дівчинка?! сама ж розумієш, де ти зараз маєш бути!" вона тягнеться за телефоном, знаходить потрібний номер. просто спитати як справи - нічого більше. залишається натиснути кнопку виклику. але...
вона таки за кермом. і може загальмувати. "ні, не треба. ти не маєш на це ніякого права. чуєш, ні-я-ко-го!!!"
вона розуміє, що нікуди звідси не поїде. ще не час. дуже вона звикла до цього міста. дуже. мабуть, вона навіть трохи закохана в цей вічний смог, липневу спеку, у перший сніг листопада - сірий від заводського пилу. у це море, яке вже дано перетворилося на велику калюжу. навіть у це напівзоряне небо, яке їй подарувало саме це місто і ті люди, від яких вона не зможе піти ось так - не подзвонивши востаннє.
це просто осіння депресія. просто. а якщо ні - "ти просто не маєш на це ніякого права. чуєш, ні-я-ко-го!!!" ти маєш поховати у собі це місто. і ажніяк не навпаки.
вона просто звикла вбивати те, що робить її слабкою. тому, нажаль, вона, як досвічений кілер, вже знає свою наступну жертву. але це вимагає багато кофеїну, трохи знеболювального і зробити лоботомію. собі.
...і лише повз жовтуваті вікна багатоповерхівок та рідкі вогники на зустрічній смузі чомусь чується:
...и ты забудешь мой последний взгляд,
но через сотни лет должна узнать мой голос...
но через сотни лет должна узнать мой голос...