[Marseljezza]

цей годинник, певно, ніколи у житти не показував точний час. він то забігав далеко уперед, то запізнювався на десяток хвилин. він разривався пронизливим верещанням рано вранці. іноді - навіть уночі. інолі він вмирав. тихо і непомітно. але йому купували нові батарейки, зривали задню кришку, ставили ці батарейки, зачиняли кришку, підкручували стрілки і знову змушували робити те, що він люто ненавидів - лічити секунди, хвилини, години. комусь - до зустрічі, комусь - до прощання, комусь - до народження, комусь - до смерті, комусь - до останнього шанса, комусь - до останньої електрички, а комусь вимірював нудні й однотипні дні, сірі і похмурі, яких залишалося ще дуже багато - але всі вони були схожі на один ранковий англійскій сплін. він був би радий вже зупинитись назавжди, але невпинна енергія "батарейок, що працюють у десять разів довше" невпинно штовхала механізм. від першої до дванадцятої, від першої до дванадцятої...
його вважали необхідністю, механічним пристроєм. він же міг думати, відчувати, іноді - навіть говорити. власне, він говорив увесь час. "чуєш? це годінник йде..." але він стояв на місці, навіки прикутий до туалетного столика.
він багато чого бачив. і якщо надумав би викласти усі свої спогади на папері- запросто переплюнув би самого Лева Толстого. але годинник не збирався писати мемуарів. він сумлінно виконував свій довічний обов*язок - виміряв те, що неможливо прискорити чи зупинити. шістдесят ударів, потім ще шістдесят.
...одного разу годинник зупинився. ніхто не знає, що з ним сталося. він мовчав майже тиждень. а потім знову пішов. таке іноді буває. бо годинники - вони живі істоти. вони можут бачити наперед. вони можуть вибирати, але тільки раз у житті. і якщо їм випадає прорахувати останні години людини, яку вони не хочуть втрачати - вони прикидаюсться мертвими. не вірите - спитайте у будь-якого годинника. тільки не ображайтесь, якщо він вам не відповість...