I believe in miracles
...було трохи прохолодно. досить прохолодно як для серпневого вечора. і темно. ну, то й добре. нам не звикати до темряви.
вона вийшла з автобусу на три зупинки раніше. навіщо? - питала сама у себе. але різкий холодний подих, що закидав їй очі пилом і сухим листям, відбив бажання думати про будь-що.
жодного вогника. це місто вимерло. вимерло ще давно, а сьогодні померли останні кабелі, що ними бігла ще кілька годин тому життєдайна електроенергія.
досить знайомий мікрорайон, щоб орієнтуватися у переплетенні маленьких та незатишних вулиць. вона поринала у спогади: ось тут колись пили, у цьому домі жила вчителька математики, у тому дворі ховалися від батьків після батьківських зборів у школі...
"люди. дивні люди. трохи глупі. ховаються від вітру, намагаються повернутися до нього спиною". треба ж ловити кожну його мить... та, вони напевно, не знають, якої сили буває вітер там, де ховається сонце у хмарах. йм ніколи не закладало вуха, їм не бив по обличчю жорстокий та холодний вітер.
повітря... вони ніколи не боролися за декілька грамів повітря, від яких залежало життя. їм не зрозуміти...

25.08.08.