I believe in miracles
... і коли стає зовсім важко -- я повертаюся туди, у минуле. у день, який був сповнений сонячного світла. це, здається, було так давно - навіть не в моєму житті. це був хтось інший, спогади якого я зберігаю десь у собі.
це єдине, що дає мені сили посміхатися і говорити, що все добре.
це час, коли мені не треба було доводити собі, що я настількі самостійна, що можу перевернути гори.
це день, якого більше не буде. ні-ко-ли.
приреченість.
ми маємо викреслювати із пам*яті найяскравіші моменти, бо від них стає нестерпно боляче.
... я блукаю вулицями міста і закреслюю на карті пройдені маршрути. заштриховую ті, що пройдені, але назавжди залишаться в пам*яті.
це - певний ітог.
це - певна невизначеність.
це - певний кордон, після якого буде або дуже добре, ябо як завжди. або не буде нічого.
... дивно якось. ловлю себе на думці, що подумки спілкуюся з людьми немов востаннє. кажу "бувай", а думаю "прощавай". кажу "до зустрічі" а думаю " а якщо це востаннє???"
боюся не встигнути. моя найбільш погана звичка. не боятися -- не встигати.
... ні, я не можу сказати, що зараз усе погано.
все добре.
майже все.
але якось не так. чогось не вистачає. це як пазл, у якого бракує одного елемента.
а якщо так - я знаю, якого.
а якщо так - я сама його викинула.
а тепер намагаюся скласти картинку. здавалося б - домалювати. але все не те...
... дивно так. так було у автобусі десь під Полтавою, коли мені хотілося одного - загорнутися у теплу картату ковдру, випивши перед цим склянку міцної кави, і слухати дивне сплетіння звуків. і не бачити, що за вікном - суцільна темрява, обшарпаний вокзал і чиясь п*яна драка.
... дуже соромно буває за власні думки... але важко мені тут. важко поруч із тими, з ким маю бути поруч. і важко без тих, кого не маю права прив*язати до себе. ображаюся на останніх, відриваюся на перших. отак і живемо. суцільна божевільня. і я ще маю приймати якісь рішення, маю посміхатись, маю щось робити і відповідати на питання. вікреслити б перших. залишити лише останніх. але...
... перегортала папку із документами. натрапила на старий лист. господи, хоч я у тебе не вірю, але дай мені змогу частково втратити пам*ять. в інших виходить, а чому я повинна кожен раз проходити крізь одне й те саме коло???
час іде. більше двох років, а я нічого не міняю. досить мені цих змін. моторошно якось - знову падати у безодню, і досить чемно відповідати на дурні питання.
... виходи у мене два лише із цього безглуздя. перший - лишити все, як є. власне, це моя логічність доводить мені. тому, що якщо щось міняти - то також буди два виходи: або все, або нічого. та чи потрібно мені ото "все"? і чи готова я ризикнути тим, що маю, і проміняти це на тотальну Пустоту? дивна якась математика. тож може бути три результати, чи я правильно розумію?
будь ласка, натисніть правильну кнопку, бо я вже не знаю, де це кнопка будильника, а де - самопальної бомби.
ну то й що, Міднайт? що робити будемо???
це єдине, що дає мені сили посміхатися і говорити, що все добре.
це час, коли мені не треба було доводити собі, що я настількі самостійна, що можу перевернути гори.
це день, якого більше не буде. ні-ко-ли.
приреченість.
ми маємо викреслювати із пам*яті найяскравіші моменти, бо від них стає нестерпно боляче.
... я блукаю вулицями міста і закреслюю на карті пройдені маршрути. заштриховую ті, що пройдені, але назавжди залишаться в пам*яті.
це - певний ітог.
це - певна невизначеність.
це - певний кордон, після якого буде або дуже добре, ябо як завжди. або не буде нічого.
... дивно якось. ловлю себе на думці, що подумки спілкуюся з людьми немов востаннє. кажу "бувай", а думаю "прощавай". кажу "до зустрічі" а думаю " а якщо це востаннє???"
боюся не встигнути. моя найбільш погана звичка. не боятися -- не встигати.
... ні, я не можу сказати, що зараз усе погано.
все добре.
майже все.
але якось не так. чогось не вистачає. це як пазл, у якого бракує одного елемента.
а якщо так - я знаю, якого.
а якщо так - я сама його викинула.
а тепер намагаюся скласти картинку. здавалося б - домалювати. але все не те...
... дивно так. так було у автобусі десь під Полтавою, коли мені хотілося одного - загорнутися у теплу картату ковдру, випивши перед цим склянку міцної кави, і слухати дивне сплетіння звуків. і не бачити, що за вікном - суцільна темрява, обшарпаний вокзал і чиясь п*яна драка.
... дуже соромно буває за власні думки... але важко мені тут. важко поруч із тими, з ким маю бути поруч. і важко без тих, кого не маю права прив*язати до себе. ображаюся на останніх, відриваюся на перших. отак і живемо. суцільна божевільня. і я ще маю приймати якісь рішення, маю посміхатись, маю щось робити і відповідати на питання. вікреслити б перших. залишити лише останніх. але...
... перегортала папку із документами. натрапила на старий лист. господи, хоч я у тебе не вірю, але дай мені змогу частково втратити пам*ять. в інших виходить, а чому я повинна кожен раз проходити крізь одне й те саме коло???
час іде. більше двох років, а я нічого не міняю. досить мені цих змін. моторошно якось - знову падати у безодню, і досить чемно відповідати на дурні питання.
... виходи у мене два лише із цього безглуздя. перший - лишити все, як є. власне, це моя логічність доводить мені. тому, що якщо щось міняти - то також буди два виходи: або все, або нічого. та чи потрібно мені ото "все"? і чи готова я ризикнути тим, що маю, і проміняти це на тотальну Пустоту? дивна якась математика. тож може бути три результати, чи я правильно розумію?
будь ласка, натисніть правильну кнопку, бо я вже не знаю, де це кнопка будильника, а де - самопальної бомби.
ну то й що, Міднайт? що робити будемо???