спасибо Ви - за фотографии в альбоме, спасибо Флер - за настрой, спасибо мозгу, что не дал мне напиться кофе вусмерть, ибо и так нереально штырит, а кофе на ночь вредно для нервной системы, которой в свете крайних дней совсем не осталось. эк загнула!
итак, мини-креатив. можете читать и плакать, можете читать и смеяться, можете вообще не читать, а грызть себе тихонько сухарики.
короче, креатифф.
Как незаметно вошла в мое сердце твоя золотая стрела… (с) Елена Войнаровская
читать дальшеСторінки чужого фотоальбому. Одна, друга, третя, четверта… Знайомі пейзажі, навіть ракурси знайомі. Десь всередині щось ворухнулось. Ні, це не бутерброд. І навіть не випита проти ночі склянка кави.
Аромат ванільного капучіно, літнього вечора, вид на переповнену людьми площу. Їх так багато, так багато – неначе мурахи: повзуть кудись, щось несуть. Он хтось промайнув у червоному, а ось якість кольорові смужечки рухаються. Хтось очікує, хтось читає, хтось допиває свою каву і не думає ні про що. Вони такі різні, і водночас здається, що всі вони – одна велика родина. А ти стоїш, дивишся на все це згори, і чекаєш. Чекаєш невідомо на що: на те, що ця склянка капучіно ніколи не скінчиться, чекаєш на телефонний дзвінок, якого не буде, на відчуття легкого суму за тими, хто зараз за сотні кілометрів, чекаєш на те, що ось ця мить невідомого очікування ніколи не скінчиться. Намагаєшся зібрати все докупи: яскраві кольори цього похмурого неба, кольорові вогники, смак ванільної кави, аромат сирого підземелля, звуки мільйону голосі, окремі обличчя, шматочки вулиць і будівель. Зібрати, запхати у маленьку шкатулку та забрати із собою маленький клаптик цього великого безглуздя. Попереду – ще три години, які треба хоч чимось заповнити, і напівгрозове небо, на яке не можна дивитися без захоплення, але від якого, може, потрібно буде десь ховатися. Можна йти куди завгодно, робити що завгодно, їсти морозиво досхочу. Можна навіть загубитися в перехресті вулиць – і ніхто, ніхто не буде шукати. Розуміння повної свободи, якої залишилося так багато. Потім знову будуть сірі хмари, важке повітря, мільйон питань, на які требу буде вигадувати мільйон відповідей. А зараз нічого цього нема. Є лише залишки ванільного капучіно, фонтан, відчуття тотальної втоми і спустошеності.
… Червоні вогники показували пів на десяту. Вечора, зрозуміло.
- А знаєш, я ненавиджу тебе. Моя воля – я би стерла тебе з карти цієї планети. Все, все до останнього атому. Ненавиджу за те, що залишилося ще три ночі. А потім… Потім ти залишишся, а мене вже не буде. Це несправедливо. Ти не маєш на це права!
Здалося, багряно-сині хмари цинічно посміхнулися.
- Ще кави?
- До чого тут кава? В мене вдома цієї кави стільки, що дивитись на неї противно.
- То ти сюди не каву пити приїхала?
Він може ховатися за кутами самих незвичних будівель, а потім з*являється без попередження – наче з-під землі. Іноді звідти і з*являється. Завжди цинічно усміхнений, трохи жорстокий – бо вже зараз знає, хто вийде переможцем з цієї тихої війни. Наче темний демон, він вилізає на світ десь о дев*ятій вечора – і доки під землею ворушаться залізні змії, здихатися його немає можливості.
- Знову кава? Дитино, це ж не є дуже корисним.
Так, а та злива, напевно, була однією з терапевтичних процедур. Зміцнення духу й тіла, стопудово. Поверни парасольку, скотина.
Жовто-чорні вогники та шум води. Дороги, дороги. Темні стежки, кущі, чиїсь голоси. Ніколи не знаєш, чи тією дорогою прямуєш, і чи в тому напряму.
А потім можна сидіти на теплому цементі, бовтати ногами у повітрі, прислухатися до звуків.
- Знаєш, де б я хотіла зараз опинитися?
- Знаю. Що з того?
- Нічого. Просто.
- Ну, то йди.
- Ну тєбя нафіг. Знаєш же, що нікуди не піду. Сидітиму тут до самого ранку. Вранці знайдуть мій змерзлий трупік, нехай тобі буде соромно…
- Ага, змерзлий трупік, коли вночі тридцять градусів тепла. В тебе хвора уява.
Іноді думаєш – яке це безглуздя – розмовляти з тим, хто фізично не може тобі відповісти. Але ж ти чуєш, чуєш ці відповіді. Чула тоді – серед мряки листопаду, і сьогодні чула – посеред площі. Ні, це не може буди уявою. Не може. Не може.
- Може?..
- Не може!
- Може, кажу, додому? Тобі спати треба.
Того, хто слабший – можна пожаліти. Ненавидіти можна лише того, хто сильніший за тебе. Сильніший у десятки, навіть сотні разів. Ти ж нічого йому не зробиш. Ти будеш битися головою в стіну – а він буде посміхатися так цинічно, ховатися у свою вечірню ковдру. Вб*єшся – хрін з тобою, в нього таких ще мільйон буде. Не вб*єшся – буде привід поглузувати з тебе зайвий раз. Можеш ненавидіти його за його силу, можеш ненавидіти себе за свою слабкість. Ти тут – лише гість. Це не твоя територія. У будь-яку хвилину тобі можуть сказати: «Вибач, дівчинко, але забирайся звідси, так. Вже пізно, і взагалі – що ти тут робиш? Місце твоє ось там. Не бачиш? Ну, далеко звідси, тому й не бачиш. Іншими словами, ти мене втомлюєш. Зібрала речі – і додому. Шнеля».
Збереш речі, поповзеш собі в сторону хатки, де на тебе чекає… Комп*ютер з інтернетом та великий рудий собака – два улюблених створіння, які не будуть ставити зайвих питань, немов, пробачте, клизму в душу. А можеш підняти голову, і піти собі, неначе на лобі в тебе виведено каліграфічним почерком: «Ідіть нахуй, я- фєя!». У будь-якому разі тобі якось холодно вслід подивляться – неначе хотіли ножа запустити, але пожаліли. І через це «пожаліли» хочеться повернутись і зробити щось гадке. Але що ти йому зробиш? Спочатку злови. Будеш гонятися, як ото Гарі Потер за золотим горіхом на «Німбусі». Баба на метлі – страшна сила.
… Я ненавиджу тебе. За те, що якась стаю знервована, майже істерична. За те, що за три хвилини до відправлення молюся долі, щоб тільки зламався потяг. За те, що настає мить, коли здається – якщо не повернусь до тебе прямо зараз – життя скінчиться. Принаймні, стане ще гірше, ніж було, коли з*їла дуже несвіже тістечко, чи відходила від тих бридких нарколіків у холодній темній палаті – з пауками, тарганами – і власними, і лікарняними.
Знаєш, я багато про тебе чула. Ти прямо такі легенда – в усіх значеннях. Але зла легенда, бо спроможна витіснити з голови все те, що ще вчора було дорогим серцю. Ти це робиш з усіма, хто хоча б раз потрапляв до твого полону. Колекціонуєш, мабуть, їх душі десь на останній станції метро. Ти як той вампір – якому вже кілька сотень років, який п*є кров і перетворює на собі подібних. Колись я повернусь до тебе з осиновим кілком. Ось і перевіримо. А поки мені треба випити кави і позбавитися твоїх чар. Їди-ка ти до дупи зі своїми таємничим флером, старовинне місто. Ти ж знаєш, що я без тебе, мабуть, здохну. Але, чорт забирай, поруч з тобою і здохнути не гріх. Як поруч із плюшевим ведмедиком. І не треба ржати. Ведмедик мені дорожчий за тебе.
А ви колись чули, як сміється місто? Ну, ви ж зрозуміли, про яке місто йшла мова )))