ось таке воно - провінційне телебачення.
його можуть дивитися лише бабусі-пенсіонеркі та параноїки. ну ще й ті, хто робить це телебачення. хтось для того, щоб при першій-ліпшій нагоді "встромити ножа" в спину колезі з сусіднього кабінету або просто "настучати" керівництву. колектив-бо творчій, люди неврівноважені, дуже чутливі і те де. ну ще іноді тьотя-редактор може нагримати за те, що ти не в курсі, що роблять твої колеги. так журналісти і стають параноїками ))) але зараз трошки не про них.
про що зазвичай говорять у новинах у понеділок після свят?
пра-авильно. стандартний набір: труп у парку, кілька пожеж, ДТП. щоб не складалося відчуття інформаційного вакууму - для ноповнення можна додати пару бійок-крадіжок-пограбувань, поножовщину, нетверезу молодь - і так далі. що? не подобається? ну, можна було б розповісти про те, як вранці боліла голова у міського голови - вибачте за тавтологію - але ж ми міського голову не піаримо, це так бі мовити опозиція. а ось про те, що вчора ввечері зламався один з атракціонів а парку, що належить одному підприємству - ні, про це ми не говоримо. не лише у новинах - навіть в офісі, у буфеті, в коридорі ми повинні про це мовчати. і про те, що міського голову неофіційно не піаримо - про це теж не можна вслух говорити.
мабуть, свобода слова - це не можливість говорити про будь-щоо, а право вибору - говорити чи не говорити про ту чи іншу тему з дозволеного списку.
мабуть, час змінювати не ставлення до роботи, а саму роботу. треба про це подумати, так.