Пат намбер ван.
Березнева втома. Авітаміноз. Астенія. Скоріше неврастенія.
Помаранчеві капсулі, зелененькі круглі таблеточки, мікстурка із запахов трав і смаком етилового спирту.

Повертаюсь до себе. Точніше, роблю ще одну спробу.
Раніше це допомагало. Ось сиджу і думаю – якбт я знімала кліп на пісню «Океану Ельзи» «Етюд» -- то це булоб черно-біле відео, розвалини якогось будинку, мабуть багатоповерхівки, спалахи свічок, тіні. Або ось: хтось іде коридором напівзруйнованого будинку із свічкою у руках, а ми знімаємо його тінь...
А на «Голос твій» було б осінне відео з дощем, калюжами, сірою дорогою та яскравою парасолею.
Все. Бобік здох. Більше нічого вигадати не можу. Щось, будемо проводити цю терапію. Регулярно. І якщо я до отримання диплома не поверну свій мозок у нормальній, минулий стан – я залишу це діло. Я про професію.

Пат намбер ту.
Правильно кажуть – щоб зробити людині добре, треба зробити їй дуже погано, а потім так, як було. Дуже прошу, поверніть мені оце «як було», а то якось моторошно прокидатися уранці.

Пат намбер срі. Вибачте, мало бути англійською.
Останній тиждень я всюди приходжу вчасно. Починаю відкидати принципи. А сьогодні до третьої ночі розмірковувала над однією штукою... Це було спонтанне рішення, мабуть. Ось тепер думаю – а чи варто. А коли надумаю – за законами жанру буде занадто пізно. Дала собі часу до суботи-неділи. А там... А там будемо діяти. Так, Квітко?

Пат намбер фо.
Знову сниться бабуся. Одного разу, на тому тижні це було так дивно... Ми пили чай на кухні. З тістечками. Бабусі вже час був їхати додому, і про щось ми розговорилися на порозі. Раптом іде хтось мимо дверей та каже: «Як таке може бути?! Ваша бабуся ж місяць тому померла!» і я згадую, що так воно і є. И починаю чомусь голосно кричати. Ні, не від того, що мені страшно, що розумію, що маю стояти на місці і не рухатись далі за нею. Скоріше, від образи, що мені навіть у МОЄМУ ВЛАСНОМУ СНІ про це нагадують.
Бо я не хочу про це чути. І думати. І взагалі... я в це не вірю ще, розумієте? Все так, як було раніше. Тільки чомусь не наважуюсь повісити на стіну старе чорно-біле фото. Мені й так якось важко у цих кімнатах...


Пат намбер файв.
Божевілля якесь. То кидаюсь на усіх, то тихо ображаюся, то хочеться викреслити із свого життя переважну кількість людей, залишити лише тих, хто став синонімом повітря.
Ні, я не з*їду з глузду. Я не маю на це права. Я вже це зробила.

Із сьогоднішної розмови зі старими друзями:
- я ж бачу, ти брешеш. В першу чергу собі. Я ж тебе досить добре знаю!
- Так воно і є. Не тільки собі. Розумієш...
- А ти просто спробуй не думати про те, що буде далі. Якщо так треба – так воно і буде. І якщо так вже повинно було статися...
- А чорт знає, повинно чи ні. Може, я все це вигадала?
- Все одно. Якщо одного разу не все добре вийшло – це не значить, що так буде завжди. І ще. Я ось тобі що скажу. Все буде добре. Назавжди чи ні – але спочатку все буде добре.
- Хотілося б вірити...

Березнева втома. Джаст березнева втома. Має допомогти чай із мелісою.
Хей, Квітко, знати б тобі, як воно мені теж нелегко...
і якось воно холодно. чи то знову застуда, чи березнева втома, чи то воно якось так тому, що тебе так мало, моя Кокаїнова Квітка (ось як придумала! прикольно, правда?)?