повертаюся до минулого способу життя -- сполю 5 годин на добу, п*ю багато міцної кави, забуваю приймати ліки, тягнуся до флакончику із фарбою для волосся.
починаю дихати.
знаєте, що це значить? ні, це не значить, що все добре. я боюся власних думок. боюся сказати уголос: знаєш, я маю тобі дещо сказати... бо не маю на це ніякого права. так буде краще... мабуть. або не буде. або не краще. факін шіт, я зовсім нічого не розумію.
такий стан буває років у 13-15, коли здається, що ніхто тебе не розуміє, хочеться зробити щось на зло оточуючим, утікти з хати і податися світ за очі. у мене це удруге. клятий мій дуалізм. чому я знову розриваюся між двох огнів? перший -- той який мені потрібен. другий -- зовсім не потрібен. це так, "лєкарство от тоскі". чи то я така наволоч, чи то я така дура?

і навіщо було вчитися дихати цим повітрям, аби знову його втратити? тільки не кажи мені, дурна дівчинка, що ти не розуміла, чим це все обернеться. розуміла. сама себе попереджала. думала: "та, це мине. может бить показалось..." а воно якось все більш викристалізовувалося. ось, бачиш,розчинилася у склянці чаю -- і немає тебе зовсім. встратила все, що мало сенс. не втратила -- розкидала власноруч. теперь збирай по шматочках пам*яті окремі епізоді. зклеюй цей фільм на "лінейке". потім викинеш у смітник километри кіноплівки. зайвої. і заховай цю касету якнайдалі від усіх. власне, кому яке діло? де ж твоє кляте правило -- ніколи не показувати власних думок?

кнопочка превью. відмотаємо назад шматочок плівки. бачиш, оце ти. і це ти. а це -- твої спогади. навіщо вони тобі? певно, фетішизм. дивишся і розумієш, що все це було не правильно, що треба викинути раз і назавжди ту маленьку диктофонну касету. але не вистачає сил. не тому, що вона й досі дорога тобі. у тебе вже нова залежність. хвороба, від якої потрібно лікуватися якнайшвидше. дорога тому, що нагадує -- так, і це було, і ті була ось такою. знаєш, що ніколи знову не пофарбуєшся в чорний. твій колір зовсім інший.
а ще розумієш, що той сон -- це був лише сон. ну то й що, що потім тобі було погано? він вже не справдиться. усі строки вийшли. зовсім не справдиться. може, ти й сама винна в цьому. та не може, а так і є.

дивно...якось дивно. уперше немає до кого звернутися по допомогу. тобто з тих, хто зможе зрозуміти, що ж воно не дає тобі спокійно пити свою вранішню каву. хто не скаже "дура ти, девучька". хто розуміє, як воно -- бути чужою серед тих, хто має бути дорогим тобі, і ненавидіти тих, кого любиш. намагатися позбавити себе того, що забезпечує тобі повітря...

так, ще кілька кроків, кілька хвилин. затьмарення. непевні рухи по краю даху многоповерхівки. здалася, так? не зправилася. програла власну роль. якость противно бачити себе такою, і доручати комусь вирішувати за тебе. не маєш права, так? твоя правда. тепер не маєш. зовсім.

...і все, що залишилося -- клаптик хмарного неба, каламутна вода, вітер, який засипає піском очі. дивишся туди, ще через секунду спалане молнія, закріваєш вуха долонями, аби не чути грому. ховаєшся навіть від себе. а далі -- напівпустий автобус, темні вулиці міста, пусті перехрестя, холодній вітер, сходи, сходи, сходи...
... --з розуму?
--певна річ...
-- чому?
-- обіцяли заморозки.

тобто, не те. чужий пейзаж. сірий колір спокою, без жодного червогого присмаку бурі. цвіт вишні. рожева мушля. зелене листя. помаранчева крейда. про/икидатися час. так, напевно.

коли-небудь я дозволю собі цю слабкість. але буде занадто пізно.

і я би вже поїхала світ за очі, але мене тримає моя патологічна залежність. моя хронічна хворобо, може, кинемо усе і втечемо? якщо так -- обіцяю померти від тебе...

як би ти знав, як воно -- поступово зникати...</ s>